Книгарня

КНИЖКОВІ СКАРБИ ПОТОЦЬКИХ

 

Серед сімейних кланів, що відіграли на порубіжжі 18-19 сторічь важливу роль в історії Польщі, одне з перших місць, безперечно, на­лежить Потоцьким, найбільш багатим землевласникам-феодалам, які володіли величезними територіями на Правобережній Україні. Рід Потоцьких дав коронних гетьманів і воєвод, політичних діячів і церковних ієрархів, істориків і письменників.

Зрозуміло, що живучи і діючи на теренах України, магнати Потоцькі так чи інакше не могли не впливати і на нашу вітчизняну історію. І не лише в сфері військово-політичній. Досить сказати, що понині на Поділлі збереглись як архітектурні пам'ятники, палаци і костьоли, монастирі і парки, побудовані ними. Проте далеко не всім відомо, що окремі представники цього роду залишили значний слід в історії польської книги, як біб­ліофіли, типографи і популяризатори книги.

Так, „Словник діячів польської книги" (Варшава - Лодзь, 1972), подає відомості про 23 представників роду Потоцьких лише по геть­манській лінії, які мали власні книгозбірні, друкарні і читальні.

Чільне місце серед них належить Станіславу Щенсному (1752-1805), одному з найбільш реак­ційних діячів на політичній арені того часу, маршалу сумнозвісної Торговицької конфедерації.

Власник багатьох міст на Поділлі, він, врахував­ши політично-економічну ситуацію та вигідне географічне розташування Тульчина, цього маленького навіть на той час містечка, робить саме Тульчин своєю резиденцією, розбудовує його, дарує певні вольності тульчинським міщанам, і, за свідченнями окремих істориків, робить його негласною „третьою столицею" по вісі Петербург-Варшава. Після того, як в 1782 році був збудо­ваний знаменитий двірцевий ансамбль, Тульчин рідко обминала більш-менш видатна особа, яка здійснювала подорож до Варшави, чи до Петер­бургу. Побудувавши палац, Станіслав Щенсний відповідно подбав, щоб його прикрасили унікальні гобелени, картини роботи майстрів італійського Ренесансу, скульптури і небачені породи дерев, рідкісна нумізматична колекція, і, звичайно, книгозбірня.

Бібліотека Потоцького нараховувала приблизно сімнадцять тисяч друкованих одиниць періоду 16-18 ст. ст. Сюди ввійшли книжкові скарби родичів його другої дружини Юзефіни (Жозефіни), яка після розлучення з Щенсним, вивезла значну частину книг до Петербургу, де вона була фрейліною Катерини II.

Для своїх книг Юзефіна зробила офортовий екслібрис - перший польський масонський книжковий знак, підписаний жінкою.

Книги Щенсного мали скромну печатку – “Biblioteka Tulczynska” на окремих з них збе­реглись написи від руки - маргіналії.

Після смерті Щенсного його бібліотека була розпорошені між численними нащадками.

В наші дні більша частина книг “Biblioteka Tulczynska” збері­гається в польських книгосховищах. В Націо­нальній бібліотеці Варшави, зберігається, на­приклад, такий раритет, як „Історія заворушень в Польщі" відомого Джакомо Казанови, 1774 року видання, що його Щенсний одержав в подарунок від самого автора. Там же зберігаються твори власне Щенсного, наприклад „Політичні думки про громадянську свободу", 1776 року видання, а також видання часів Чотирирічного сейму (1788-1792 рр.).

В Бібліотеці Польської Академії наук в Кракові зберігаються „Каталоги бібліотеки Щенсного Потоцького" (1400 назв), там же - частина архіву Щенсного - 130 рукописів по історії Польщі" 16-18 століть.

650 оригіналів стародруків з “Biblioteka Tulczynska” знаходився зараз на зберіганні в бібліотеці замкового музею в Ланцуті (Польща), серед них - нідерландська інкунабула.

У нас є відомості, що в Державному історичному архіві України у Києві зберігається „Інвентарна книга бібліотеки Потоцьких", не виключено, що там є окремі книги самої бібліотеки.

Кілька десятків книг Щенсного знайшли собі пристанище у Вінницькій обласній науковій бібліотеці ім. Тімірязєва та фондах обласного краєзнавчого музею.

Подільський науковий центр книги експонує „Собеседник любителей россійскаго слова" 1784 р. (два випуски) та „Російський феатрь" 1790 р. (ч. XXXV) виданні в Петербурзі, та два оригінали ельзевірів. Окрім печатки “Biblioteka Tulczynska”, на них, за нашим глибоким переконанням, зберігся автограф знаменитої третьої дружини Щенсного - Софії: Sophia Potocka.

Із 11 дітей Щенсного та Юзефіни книги про­довжували збирати їх дочки Пелагея (1775-1859) та Констанція (1781-1862) і сини Станіслав Септим (1782-1831) та Ярослав (1784-1838).

Станіслав Септим був таємним радником, сенатором російського Імператорського дому. Він успадкував частину книг “Biblioteka Tulczynska” і поновив фонди за власний рахунок. Його бібліотека в Петербурзі нараховувала 3048 творів в 9698 томах, крім того, Септим зібрав майже півтисячі картографічних видань та гравюр. Переважна більшість книг були надруковані французькою мовою. Книгозбірня його була багатою не лише в переносному зна­ченні, а й в прямому: частина книг мали золотий обріз, були інкрустовані сріблом, золотом, дорогоцінним камінням, декоровані чеканкою, емаллю та фініфтю, на палітурні роботи також йшли оксамит, парча, шкіра.

Серед цих перлин було цілий ряд книг, на­друкованих на папері найвищої якості, причому, щедро проілюстрованих кольоровими гравюрами та малюнками, з маргіналіями матері, батька та Софії Потоцької.

Успадкувавши бібліотеку після смерті батька, дочка Септима - Олександра, відправила її у Вілянув (Польща), родове гніздо свого чоловіка Августа Потоцького.

Брат Септима, Ярослав, гофмаршал російського двору, деякий час тримав власну бібліотеку в своєму маєтку Печорі (нині Тульчинського району). Ця книгозбірня також мала свої каталоги, особисту печатку і декоративний екслібрис. Відомо тільки, що ще при правнукові Ярослава, Франциску Потоцькому (1877-1949), ця бібліотека деякий час продовжувала зберігатись в Печорі.

Залишки „ВТ" успадкував від свого батька Мечислава (1800-1876) внук Щенсного і Софії Микола Потоцький (1845-1917). Після падіння „тульчинського двору", рятуючись від зубожіння і боргів, Мечислав перевіз свою частку книг до Парижу. Микола, окрім цих книг, мав ще зібрання Яка та Жозефа де Вітте, родичів по лінії Софії. В своїй паризькій резиденції Микола тримав, в основному, геральдичні видання, а в палаці поблизу Парижа - ілюстровані французькі видання. Оскільки дітей у нього не було, то після його смерті, бібліотека перейшла до Альфреда Потоцького, останнього з 23 власників “Biblioteka Tulczynska”. Він і перевіз її до Ланцута, а в 1944 р. продав найбільш цінну частину фондів.

Зятем   Щенсного,   чоловіком   його   дочки   Констанції    був    граф    Ян    Потоцький (1761-1815). Всесвітня    історія    славна    іменами    чудових    і прекрасних представників роду людського. Але й в цьому сонмі є особистості унікальні. Ми пере­конані, що Ян Потоцький з їх числа, тому вва­жаємо своїм     обов'язком зупинитись більш  детально на постаті цього колоса, тим більш, що він був в забутті ціле століття і нове відкриття його зроблено зовсім  недавно.  Вінничанам  буде приємно дізнатись, що Ян Потоцький народився в своєму  родовому  маєтку, яким тоді було село Пиків Калинівського району. Йому було 54 роки, коли, втративши останню надію на  відродження незалежної Польщі, він пустив з пістолета собі в скроню    власноручно    відлиту    срібну    кулю    у іншому   своєму   маєтку   —   Уладівці   Літинського району, де й був похований. Чому сталось так, що „громадянин   граф", як називали його якобінці Франції,   став   пасинком   своєї   епохи,   а   потім   і

завсім був забутий? Відповідь на це риторичне питання буде банальною - він, як це вже не раз бувало в історії, випередив свій час.

Один з останніх вчених-енциклопедистів, Ян Потоцький знав древні і нові мови, мав глибокі знання в найрізноманітніших галузях науки і техніки: механіці, фортифікації, політекономії, історії давнього світу, філософії, нарисній гео­метрії, картографії, залишив помітний слід в археології, етнографії, військовій інженерії, орієнталістиці, астрономії, хімії, природничих науках. Одна з основних заслуг Яка Потоцького в тому, що саме його можна сміливо назвати засновником наукового слов'яноведення. Зна­йомство з його працями „Хроніки, мемуари і розшуки, корисні для вивчення історії всіх слов'янських народів", „Історичні та географічні матеріали про Скіфію, Сарматію та Слов'ян" в 4-х томах , „Древня історія Подольської губернії", дозволили Адаму Міцкевичу в своїх паризьких лекціях назвати Яна Потоцького „найбільш великим і найбільш глибоким слов'янським історіографом".

Ян Потоцький свого часу був відомий також як соціолог і політолог, пристрастний публіцист і редактор, видавець і бібліограф, драматург і романіст. Невтомний мандрівник, він відвідав При­чорномор'я і Туреччину, Туніс і Марокко, Францію і Португалію, Іспанію і Швейцарію, Італію і Прусію, Англію і Шотландію, Голландію і Австрію, Кавказ і Сибір, Єгипет і Грецію, Монголію і Китай. І про кожну з цих країн Ян Потоцький  залишив не­ординарні спостереження і цінні роздуми.

Шедевр Яка Потоцького - роман „Рукопис, знайдений в Сарагосі" нині віднесено до числа кращих творів світової фантастики. Цікаво, що вперше він був частково надрукований фран­цузькою мовою в 1804-1805 рр. в С-Петербурзі. Відомо, що прочитавши книгу Яна Потоцького „Подорож в Астраханські і Кавказькі степи", видану його учнем, орієнталістом Г.Ю. Кляпротом, О.С. Пушкін знайшов тут і повідомлення видавця про вищезгаданий роман. На його прохання графиня Є. К. Воронцова шукала рукопис роману серед рідні Потоцького, проте безрезультатно.

Дослідники вважають, що вперше з „Рукописом, знайденим в Сарагосі", 0. С. Пушкін познайомився в Тульчині в лютому 1821 року, а окремі з них переконані, що без цього роману ми не мали б „Циган", „Єгипетських ночей" та інших творінь генія російської літератури...

Але повернемось до основної теми нашої розвідки: адже в Уладівці Ян Потоцький зібрав унікальну колекцію творів зі Сходу. Ця колекція була передана згодом ліцею Кшеменицького, і цілком можливо було натрапити на її сліди в Уладівці. У відповідь на наш запит уладівський учитель-краєзнавець П.І. Тка-чук з гіркотою повідомив, що „були знайдені невідомі великі книги, подивились та й віддали дітям гратись... Навчали людей 70 років нищити, тому такі результати...", а самий „цвинтар, на якому був поховаий Ян Потоцький, розгорнули, бо наду­мали безлюдьки будувати..."

Знали б уладівці, якого генія прихистила на вічний спочинок їхня земля, навряд чи дозво­лили б звершитись святотатству. А чому б іс­торикам і краєзнавцям Поділля не спробувати відшукати все-таки могилу Яна Потоцького і не увічнити його пам'ять якщо не погруддям, то бодай меморіальною плитою? Українці мають право гордитись своїм земляком не менше, ніж поляки.

Частина книжкових скарбів Яна Потоцького по його смерті перейшла до синів Альфреда (1784-1862) і Артура (1787-1832).

Старший, успадкувавши також книгозбірню свого діда по матері С. Любомирського, заснував в 1830 р. маєток в Ланцуті, де побудував двопо­верхову бібліотеку. Штатний бібліотекар Й. Дем-кевич займався комплектацією, каталогізацією та інвентаризацією книг. Син Альфреда, Альфред-Жозеф (1817-1889), поповнив зібрання новими придбаннями, замовив кілька різних екслібрісів. Крім того, заснував у своєму мисливському угідді, поблизу Ланцута, ще одну бібліотеку, яку, в основному, складали ілюстровані твори 16-19 століть, а також чудові гербарії — колекції рідкісних трав.

Згодом, коли після Другої світової війни, була відновлена державність Польщі, залишки ланцутської бібліотеки стали основою замкового музею. Проведена в 1948-49 рр. інвентаризація констатувала наявність 13 тисяч одиниць збе­рігання, з них - понад тисячу стародруків.

Другий син Яна Потоцького теж мав бібліотеку, яку тримав в своєму краківському палаці. Його син Адам (1822-1872), відомий меценат наук, мистецтв і ремесел, побудував у Кшесовицях палац, куди перевіз частину цієї бібліотеки, значно поповнивши її. Адам також заснував в Кракові відому друкарню „Czas", в якій, до речі, було видано „геніалогічне древо" (карта родоводу) Потоцьких.

Бібліотеку і друкарню батька успадкував старший син Артур (1850-1890) після смерті якого, вони перейшли у власність його брата Анджея (1861-1908), колекціонера-нумізмата, доктора права Ягеллонського університету. Він поповнив бібліотеку трьомастами рукописами із зібрання своєї двоюрідної сестри Анни Браніцької з Вілянува.

В роки німецької окупації ця бібліотека понесла значні втрати, а по війні її фонди прийняли на зберігання Національна бібліотека Варшави та бібліотека Ягеллонського університету.

Карти і рукописи з бібліотеки Яна Потоцького згодом перейшли у власність його правнука Жозефа (1862-1922), який мав аж три бібліотеки: одну, засновану його матір'ю, Марією Сангушко, в Антонінах поблизу Шепетівки, яка мала цінні видання Я.Потоцького (відомо, що цей дещо дивакуватий геній іноді видавав свої твори в 2-3 примірниках, а тираж — 50-100 екземплярів вважав великим). На початку Першої світової війни ця бібліотека нараховувала до 20 тисяч томів. Другу бібліотеку, в якій була зібрана література з питань агрономії та цукровиробництва, Жозеф розмістив в самій Шепетівці, де Потоцькі володіли цукро­заводом. Третя була розташована в його маєтку Новоселиці, також нинішньої Хмельницької області. Є свідчення, що під час громадянської війни останні.дві бібліотеки були знищені. Сумна доля спіткала й антонінівську бібліотеку. Вивезена в 20-х роках до Польщі, вона згоріла в 1944 р. під час національ­ного повстання проти гітлеризма.

В експозиції музейної частини нашого центру представлена видана польською мовою в 1815 році книга  Станіслава  Костки  Потоцького (1755-1821), сучасника і однодумця   Яна   Потоцького,   Гуго Коллонтая,  Станіслава  Сташиця  та  інших  діячів демократичного напрямку, що проголошували ідеї свободи та просвіти для народу. Станіслав Костка був   широко   знаний   своїм   романом-памфлетом „Подорож   до   Темнограду".   Його   онук,   також Станіслав (1824-1887) був володарем    Бережан (Тернопільська    область)    та    Станіслава    (нині Івано-Франківськ).   В   своєму   палаці   в   с.   Раю поблизу Бережан заснував власну бібліотеку, яку поповнював здебільшого        бібліографічними раритетами.  На  кінець   19  століття  її  власником став син Станіслава, Якоб (1863-1934), який до того ж  мав ще одну бібліотеку  в  с.   Баланівці,  нині Бершадського району на Вінниччині. Чи повністю була знищена ця    бібліотека  під  час  наступних соціальних   потрясінь,   чи   щось   з   неї   уціліло, невідомо.   Принаймні,   наш   запит   в   Баланівку залишився без відповіді...  Райська ж бібліотека, зібрана в основному  матір'ю   Якоба,   Марією   із Сапег, в свою чергу базувалась на зібраннях дочки Щенсного, Пелагеї, її сина Франціска та невістки Людвіки. Саме Людвіка поповнила значно фонди, закупивши книги у своєї тітки... Софії Потоцької! Нині це зібрання зберігається в спеціальному залі Варшавської Національної бібліотеки. Такою була остання воля Якоба Потоцького.

Отже, перед вдумливим читачем промайнула ціла галерея постатей з роду Потоцьких. Долі людей переплелись з долею книг. Бібліотеки, як і їх власників, переслідували війни і революції, пожари і банкрутства. Що й казати, унікальна доля книг з „Бібліотеки Тульчинської"... Але ми глибоко переконані, що історія її на цьому не закінчилась: попереду нові знахідки і нові відкриття