Граф Потоцький  в долі  Тульчина

 

ПОТОЦЬКИЙ  (Potocki) Станіслав Щенсни (Фелікс) (1751-1805) - магнат, політичний ді­яч. Народився 20 лютого в Тартакові Белзького воєводства, (охрещений 21.ІІ.1751 в тамтешньому парафіяльно­му костьолі). Був сином — Францішека Салєзи й Анни Ельжбєти з Потоцьких, людей пихатих, деспотичних і жорстоких.

Навчався в родинній садибі в Христинополі Белзького воєводства під керівництвом матері. Попри те, що його освіті приділялася величезна увага, розвивався розумово нібито дуже повільно. Мав певні літе­ратурні здібності, вдосконаленням яких, можли­во, завдячував своєму домашньому вчителеві кс. М. Вольфу, професору поетики Варенського піярського колегіуму. Писав вірші і був добрим стилістом. Попри психічну слабкість та інтеле­ктуальну обмеженість Потоцького, батьки пророкували йому велике майбутнє, навіть трон Речі Поспо­литої. Ще хлопчиком він став ротмістром, а 1767р. батько передав йому права на Белзьке гродове староство.

У 1770 р. батьки відправили його з Христинополя в об'їзд навколишніх маєтків. Під час цієї мандрівки Потоцький зав'язав таємно від батьків роман з 16-річною Ґертрудою Коморовською, донькою Якуба, любачувського ловчого, середньозаможного шляхтича, власника Сушна (поблизу Христинополя), та Антоніни з Павловських. Цей роман всіляко заохочувався батьками Ґертруди, які розраховували на шлюб спадкоємця вели­чезних багатств зі своєю вродливою донькою. Коли Ґертруда завагітніла, Коморовські, знерво­вані ваганнями Потоцького, який боявся сказати батькам про свої почуття, добилися від нього згоди на таємне одруження. Шлюб відбувся 26.ХІІ.1770 за офіційним дозволом холмського консистора в уніатській церкві в сусідніх Нестаничах. Че­рез кілька тижнів він набув розголосу. Батьки Потоцького змусили слабохарактерного сина розпочати клопотання (6.ІІ.1771), щоб визнати шлюб недій­сним (доводили, що Ґертруда його спокусила, а її батьки обдурили). У квітні Потоцькі відправи­ли сина з Христинополя за кордон під наглядом ген. К. Брюля та кс. Вольфа. Протягом багатьох місяців вони мешкали у Відні, займаючись спра­вою розлучення, вирішення якої залежало від Ри­ма. У вересні 1772 р. Потоцького перебував з кс. Вольфом у Швейцарії. Під час подорожі, дізнавшись про смерть Ґертруди, нібито намагався заподіяти собі смерть, але був урятований камердинером, а мі­ніатюру коханої носив при собі до кінця життя. Тоді вів щоденник, який свого часу пере­глядав відомий польський історик Т. Корзон. На думку Корзона, цей документ був «вартий того, щоб на нього кинути оком для ознайомлення зі всією ро­зумовою нікчемністю автора. Не обходять його ані люди, ані природа, записує лише, скільки по­шт проїхав від одного міста до другого, де їв обід, а де вечерю...». На звістку про смерть батька, яка наздогнала його нібито в Парижі, по­вернувся до Христинополя (17.ХІІ. 1772). На той час Потоцького взяла під опіку його тітка — Катажина Коссаковська, крім того, здаля за його діями спостерігав надвірний коронний маршалок Є. А. Мнішек, ба­тько одиначки Юзефи (Потоцька), яку батьки Потоцького ще перед трагічною історією з Коморовською вибрали йому на дружину.

Після повернення Потоцький почав шукати компро­міс з родиною Коморовських. Під час перего­ворів обидві сторони твердили, що не знають долі Ґертруди. Лише навесні 1773р. Я. Кемеров­ський публічно звинуватив Потоцьких у викраденні доньки. У липні Коморовські вже нібито були готові владнати справу за 6 млн. злотих, але не отримавши їх, у серпні внесли в судові актові книги маніфест про викрадення Ґертруди. І.Потоцький запропонував відредагувати реманіфест (вдячний Потоцький уже в травні подарував йому за ті й інші послуги під час процесу з Кемеровськими парк з невеликим палацом у Варшаві). Потоцький в жовтні розпочав у Львові кло­потання про перенесення справи до галицьких судів, в яких мала зв'язки Коссаковська. Відкли­кання справи від польських судів до австрійських нара­зило Потоцького на гостру критику, і у квітні 1774 р. спра­ва була передана спеціальній сеймовій комісії. Паралельно оскаржувалися права Потоцького на частину Уманського маєтку. У перебігу обох справ Потоцький му­сив виплачувати величезні суми на підкуп різних осіб. Сеймова комісія після тривалих розглядів видала декрет (від 2.XI.1774), яким відповідаль­ними за смерть Ґертруди називала «певний гурт злочинців» (заочно покараних на смерть), які ні­бито без нічиєї спонуки та з невідомих причин напали на двір Коморовських і вчинили злочин; попри це, Потоцький мав сплатити екс-тестеві близько 700 тис. злотих. Після судового ствердження смер­ті Ґертруди справа про визнання шлюбу Потоцького недій­сним стала безпредметною.

Судові процеси Потоцького аж ніяк не вплинули на його статус найжаданішого кандидата на зятя (з огляду на його магнатські володіння). Ще під час процесів схилити Потоцького до шлюбу зі своїми до­ньками намагалися, між іншим,  Станіслав Любомірський і брат короля К. Понятовський. Король Станіслав Авґуст у лютому 1774 р. дав Потоцькому уряд великого коронного хорунжого, а невдовзі - орден св. Ста­ніслава. Однак уже 1.XII.1774 відбувся шлюб Потоцького з Юзефою Мнішек. Та в перші роки шлюбу нібито мала великий вплив на чоло­віка, який її дуже любив, писав їй сентимента­льні вірші, разом з нею цікавився аматорським театром. Попри значні володіння в Галичині та пропоновані Потоцькому у Відні «почесті й титули», по­дружжя не мало наміру постійно там мешкати, зокрема Потоцький аргументував це «патріотичними» мотивами («кидаю батьківське помешкання, яке по-зрадницьки загарбав сусід в єдиновладне во­лодіння»). Одразу після смерті тестя (15.Х.1778) продав досить дешево (за 1 млн. зл.) успадковану його дружиною Дуклю Стадніцьким. У 1781 р. відсту­пив галицькі маєтки Христинопіль і Тартаків — А. Понінському за сплату боргів батька і Звенигородське староство (емфітеутичним пра­вом). Близько 1790 р. продав австрійську частину Гусятина гр. П. Забєльському.

У 1775-78 рр. багато часу проводив у Христинополі. У 1776 р. поділив там майно з сестрами, кожній з яких припало по 1 млн. злотих. Ще перед шлюбом Потоцький об'їхав свої українські володіння й вирішив оселитися в Тульчині. У 1780 р. Потоцькі мешка­ли там ще в дерев'яному будинку. Невдовзі спо­рудили класичний палац із золотим написом на фронтоні: “By zawsze wolnych i cnotliwych byl mieszkaniem – anno 1782 wystawiony” («Щоб зав­жди вільних і доброчесних був помешканням, ро­ку 1782 споруджений»). У палацово-парковому комплексі (парк називався «Хороше»), який ще довго розбудовувався, був і театральний будинок (“operhaus”). Оркестр складався з місцевих кріпаків, добре вивчених під орудою Теодора Феррарі (Федора Ковальчика). Потоцький перевіз із Христинополя велику бібліотеку, яку подружжя знач­но збільшило. Неподалік від палацу Потоцький розпочав 1786р. будівництво домініканського костьолу (замість давнього дерев'яного, фундованого ще Адамом Каліновським), підземелля якого призна­чив на родинний мавзолей. Провадив життя на широку ногу, утримуючи великий двір, на якому стало мешкала юрба приятелів і нахлібників. Тульчинська садиба отримала назву «подільсько­го Версаля».

Потоцький у своїх маєтках дбав про цілісність лісів, перший створив у цих краях лісову службу, при фільварках закладав сади з найкращих плодових щеп. Також перший розповсюдив в Україні італійські тополі (завезені сюди за часів його батька). У Тульчині мав кінний завод, розводив племінну худобу й овець. Скромне до того містечко пере­творилося на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків і вогнепальної зброї. Це була столиця однієї з найбільших і територіаль­не найкомпактніших магнатських латифундій, розміщеної переважно в Брацлавському і част­ково в Подільському воєводстві. Зокрема, Потоцький успадку­вав Уманський, Підвисоцький, Тульчинський, Печерський, Браїлівський, Могилівський ключі. З часом набув ще ключі: Дашівський і Кальницький, Немирівський і Ковалівський (у В. Потоцького, з частиною його кар­тинної галереї), Ободівський, Бубнівський, Немійський, Томашпільський (1803р. в Ю. Потоцького для своєї доньки Ружі в раху­нок її посагу). Скуповував і окремі села, м. ін. набув Кураву, Котюжинці й Варшицю. Крім вищезгадуваного Звени­городського староства, Потоцькому ще належали староства: у Подільському воєводстві Вільховецьке, надане йому конституцією 1775р., і в Брацлавсько­му - Літинське за дипломом Станіслава Авґуста від 4.Х.1788 і Гайсинське, набуте 1789р. в А. Лєдуховського.

Найбільший комплекс серед володінь Потоцького ста­новила Уманська волость, яка завдяки колоніза­ції розрослася і на 1794 р. нараховувала 9 міст (Умань, Соколівка, Буки, Торговиця, Тальне, Голованець, Хащевата, Теплик, Богопіль) і 264 села. Потоцькому належала половина Брацлавського воєводства. На нього працювало бл. 130 тис. «чоловічих душ» кріпаків, а його річний прибу­ток оцінювався в 3 млн. злотих. На часи Потоцького припа­ла успішна господарська кон'юнктура в Україні, до того ж, за розповсюдженою серед шляхти ду­мкою, Потоцький був добрим господарем і людяним па­ном, «справжнім доброчинцем тих країв, а його приклад наслідували сусіди». Для Умані й Могилева-Подільського отримав 1780 р. приві­лей на щорічні 2-тижневі ярмарки. У Могилеві-Подільському й Богополі заснував митні доми. Обмежував або ліквідовував договори про орен­ди, заміняв селянам панщину на чинш. Крім то­го, у володіннях Потоцького, зокрема в Умані, мешкала ве­лика кількість чиншової шляхти. Сам Потоцький жарту­вав зі свого «окозачення», стилізувався під українського селянина-господаря. Полюбляв український фольклор, селянські весілля та пироги зі сметаною. Запи­сав значний фундуш Немирівському училищу. Також багато жертвував на релігійні цілі, зокре­ма закінчив будівництво костьолу та кляштору тринітаріїв у Браїлові, збудував мурований кос­тьол Опіки св. Юзефа (1803) у Немирові та кіль­ка церков, зокрема в Тульчині (1789), зробив значну пожертву на будівництво церкви в Дорожинці, забезпечив земельними угіддями церкви в Семидубах (1779), Людавці (1779), Вітольдовому Броді (1782), Даниловій Балці (1783).

Квітуча латифундія Потоцького була підвалиною його політичного значення, а сам він з роками почав претендувати на щораз серйознішу політичну роль у Речі Посполитій. У найближчому колі Потоцького оберталися А. Мощенський, А. Злотніцький, кс. М. Сєраковський, Б. Гулевич і Д. Томашевський, які виконували його дору­чення. Розташування володінь Потоцьких на межі з російською Новою Сербією та турецькою Єдисаном і Молдавією було причиною як утримування ними власних надвірних військ (з козаків і чин­шової шляхти), так і квартирування в їхніх воло­діннях і по сусідству відділів україно-подільської дивізії. Тогочасний південно-східний кордон Ре­чі Посполитої був пропускним для російських військ, присутність яких у регіоні збільшилася саме в часи Потоцького у зв'язку з чорноморською політикою Ка­терини II і князя Григорія Потьомкіна. Потоцький збагачувався на чорноморській кон’юнктурі та на поставках для російської армії. Через 20 років після Коліївщини він почувався в Умані безпечно, однак попереджав короля (зокрема в листах від 26.ІІ і 1.III.1789) про загрозу з боку Росії, зокрема запевняв, що вистачить вторгнення до Речі Посполитої 5 тисяч росіян, щоб підняти 100 тисяч селян проти поля­ків. «Якщо наші гарячі голови захочуть остато­чно занапастити країну, зачепивши Москву, я ручуся, що Русь буде за Москвою і ті краї, хоч би й зосталися, знову будуть пусткою». По­чаткове вагався між магнатською опозицією та королівським табором, схиляючись до погляду, що найкращим устроєм для Речі Посполитої була б олігархічна республіка. Восени 1775р. разом з дружиною встановив тісний контакт із Ф. К. Браніцьким, який саме тоді висував­ся на чоло опозиції, що шукала підтримки, в Петербурзі. За посередництва дружини Потоцький клопотався про підтримку рос. амбасадора О. М. Штакельберга в обранні його послом з Брацлавського воєводства на сейм 1776р. Завдяки заходам амбасадора король Станіслав Авґуст надіслав відповідного листа (від 8.VІ.1776) М. Ґрохольському. Однак незабаром до Шта­кельберга дійшли якісь доноси на Потоцького, унаслідок чого змінили свою думку і він, і король. Потоцький зі своєю численною надвірною міліцією рушив до Вінниці, щоб «форсувати» сеймик, але 14.VІІ російське військо з Ф. Ґрохольським заступило йо­му дорогу. Потоцький спокійно відійшов, однак, отрима­вши попередження, що росіяни хочуть забрати його міліцію і зброю, попрямував до Варшави. У своєму першому відомому листі до Станісла­ва Августа (від 3.ХІ.1777) запевняв короля в лоя­льності. У 1778 р. Станіслав Авґуст заохочував його добиватися поста маршалка в Коронному-трибуналі, але на заваді став процес із Чернишовим за Чорну Кам'янку. На початку 1780р. Потоцький відмо­вився від уряду великого коронного хорунжого і знову титулувався белзьким старостою.

Першою значною публічною ініціативою Потоцького був представлений на сеймі 1780р. через А. Мощенського проект утворення з Уманського має­тку «майорату» (ординації) з утримуванням там пішого регіменту (400 чол.) «для захисту Укра­їни від гультяйства». Спадковими шефами регі­менту, який би ввійшов у склад коронної армії, мали бути чергові уманські ординати. Проект, поданий до Постійної ради, був відкинений як такий, що «порушує шляхетську рівність і не підтриманий Штакельбергом». У березні 1781 р. Потоцький добивався (також безрезультатно) у короля згоди на купівлю в А. Понінського уряду великого коронного підскарбія. Невдовзі виїхав з дружиною до Італії, звідки вони повернулися у квітні 1782р. Одруження його колишнього швагра і кузена дружини М.Є. Мнішека з пле­мінницею короля У. Замойською наблизило Потоцького до двору. 28.IV.1782 отримав Руське воєводство. На сеймі того ж року обраний до Постійної ради (був її консулом протягом 2 каденцій: 1782-84 і 1784-1786 рр). У листопаді 1782 р. прибув до Бялистока, де сестра короля Ізабелла Браніцька приймала великого кн. Павла, який повертався з подорожі на Захід. У грудні отримав від Ка­терини II орден св. Андрія, а Станіслав Авґуст призначив його до Комісії національної освіти (фігурував у ній до 1793 р., однак був присутній лише на 8 засіданнях 1783 р.).

Здавався нібито довіреною людиною Станіс­лава Авґуста, зокрема разом з М. Є. Мнішеком провадив сеймикові роботи і на завдання ко­роля під час кримської кризи слідкував за конфедератськими інтригами, які приписувалися Ф. К. Браніцькому. За підтримки Штакельберга навесні 1784 р. купив у Ю. Степмковського за 18 тис. дук. командування україно-подільською дивізією зі званням ген.-лейтенанта. Відтоді ця дивізія коронних військ, найсильніша (головне угруповання національної кавалерії) і ключова з огляду на своє розміщення на турецькому й російському при­кордонні, мала штаб у Тульчині. У разі загрози епідемій і наїздів розбійницьких загонів з Молда­вії, а також на заваду втечам селян за кордон Потоцький об'єднував з коронним військом свою міліцію та інші місцеві приватні формування. Здобув славу опікуна південних теренів Речі Посполитої і доброчинця своєї дивізії, на яку в разі потреби витрачав і власні кошти. Зав'язував також тісні особисті, службові й торгові стосунки з команду­ванням російських військ, розміщених по сусідству.

Здобуваючи щораз більшу владу, усе гірше переносив конкуренцію в Брацлавському воєводстві, з Ґрохольськими. Не задовольняючись Руським воєводством, обрізаним після І поділу Речі Посполитої до Холмської землі, прагнув отримати Брацлавське воєводство. Несподіваним ударом для Станіслава Августа був відкритий перехід Потоцького на гродненсь­кому сеймі 1784 р. на бік опозиції, яку очолюва­ли Браніцький та І. Потоцький. Виступаючи на сеймі разом з І. Потоцьким проти сплати коро­лівських боргів, Потоцький гостро критикував видатки й оточення Станіслава Августа. На тому ж сеймі з ентузіазмом була прийнята пропозиція Потоцького виста­вити регімент піхоти (400 чол.) і передати Речі Посполитій 24 гармати із запряжкою. «Регімент імені Потоцьких» мав утримуватися коштом Потоцького, поки той командуватиме україно-подільською диві­зією, а потім перейти на утримання Речі Поспо­литої з умовою, що шефство мало завжди зали­шатися в руках Потоцьких.

 

1_2